Процеси розпаду СРСР, переформатування в самій Росії, які активно проходили в кінці ХХ сторіччя, носили фундаментальний характер і змінили світ. Особливо болісними вони були для Росії. На геополітичний арені вона завжди була серед провідних гравців: і за часів царя, і в радянські часи. І ось усе змінилось. Колишні члени радянського блоку, Варшавського договору, досить швидко змінили марксизм-ленінізм, що так і не став за післявоєнний період для них рідним, на західні цінності. До них приєднались три республіки бувшого СРСР – Естонія, Латвія і Литва. В цей час в Росії відбувались досить складні суспільно-політичні процеси, які не дозволили припинити, або загальмувати відхід колишніх союзників.
Переформатування в Росії відбувалось складно: війна в Чечні, розподіл і перерозподіл державної власності, формування владної еліти. На початку ХХІ століття в Росії до влади прийшла нова пострадянська еліта, яка сформувалась під впливом потужних спецслужб. Кремль не тільки заявив про правонаступництво в економічній сфері, але й вирішив повернутися в світову політику в ролі її провідного гравця. Маючи у спадок великий ресурс природних копалин, радянську економіку та найбільший військовий потенціал, зробити це можливо. Світова економічна криза створила для цього певні умови. Глобальний світ дав тріщину. Провідний світовий гравець на політичній арені останніх років ХХ століття – США в такому стані, що мають приділяти більше уваги власній країні. Європейський союз, із своїми претензіями на лідерство і економічними проблемами окремих членів, шукає свій, окремий шлях. Все більше заявляє про себе Китай. Момент для Росії слушний, але для цього потрібно повернути свої позиції на пострадянському просторі. Для силового варіанту зараз не ті часи, тому Росія діє іншими методами, ідеологічними. Зробити це дозволяють сучасні засоби комунікації.
Після розпаду СРСР бувші республіки розпочали пошук власних ідеологічних основ державності. Середньоазіатські республіки та Азербайджан поєднали світський авторитаризм та мусульманство. Саме це поєднання та економічна залежність їх від бувшої метрополії дає можливість Росії тримати ці держави у сфері свого впливу. Зовсім інша ситуація з Україною. Саме вона розвалила союз, саме вона зараз є основним стримуючим моментом в поверненні Росії до світового впливу. Розбудова ідеологічних основ державництва в Україні відбувається довго і складно. Саме це підштовхнуло сусідню державу до проектів у ідеологічній сфері. На сьогодні ми маємо два проекти російської влади.
Перший проект можна назвати «русский мир». В пострадянський період Росія, вийшовши з радянської ідеології, не сприйняла цінності західного світу. Західне суспільство постійно критикувалося. Критики називали його бездуховним, меркантильним, неприйнятним для себе. Певний час була тільки критика. Взамін нічого не пропонувалось. Спроби відновити ідею слов’янської єдності результатів не дала. Представники західної гілки слов’янства дружно рушили в Європу. Потрібне було щось нове. Воно виникло. Віднайшли і назву – «русский мир».
У проекті можна визначити три складові: політичну, ідеологічну і релігійну.
Походження самого терміну «русский мир» російськими ідеологами ведеться з Середніх Віків. Саме тоді виникає концепція Третього Риму, автором якої вважають монаха Філофея. В подальшому виникають такі філософсько-політичні концепції, як «словянский мир», «Евразийский мир», «Русская цивилизация» і «русский мир». Новий проект спирається на ідеї «русского духу» А. Хомякова, «русской идеи» В. Соловйова і М. Бердяєва, «русского мировозрения», «славянского мира» С. Франка.
Виникнення терміну «русский мир» деякі російські мислителі пов’язують з періодом падіння СРСР. Серед засновників терміну можна назвати групу авторів збірника «Іноє» та тандем Осторовський-Щедровицький. Саме словосполучення виникло при підготовці тандемом концепції політики Росії в СНД в 1998 році. За іншою версією цим терміном позначається культурний і духовний світ російської еміграції після 1917 року, і сучасні ідеологи запозичили його у них. В тексті Осторовського і Щедровицького «Орел розправляє крила. 1111 знаків за 1111 днів до Нового Тисячоліття» ми можемо знайти таке пояснення «русского мира»: «...Мир новой России — это не наступающий мир, ищущий новых земель. …Это мир восходящий и развертывающий новые образы будущего. Мир России — это мир мечты о воле и счастье. О новых путях для всё новых людей...».
Інше бачення «русского мира» у авторів «Іного». Серед них головними дійовими особами є Гліб Павловський та Сергій Чернишов. Саме вони потім розвивають цю ідею в «Русском журнале» і «Русском институте». В роботі «Кальдера Росія» С. Чернишов запропонував концепцію НТР – «нового транснационального русского». Сутність його розкривається в наступній цитаті. «Перед Россией… встает стратегическая задача овладения новой формой деятельности и формой суверенитета. Эта форма деятельности — система корпоративного принятия решений. Эта форма суверенитета — транснациональная всемирная корпорация Россия... Необходима трансформация рассыпающегося государственного суверенитета в постимперский суверенитет безграничной, меганациональной корпорации... Язык (алфавит и словарь) новых форм деятельности задает координатную сетку самоопределения». Мова, за ідеєю авторів, є ядерним тілом «русского мира».
Цікаво, що розвиваючи проект «русского мира», автори знаходять досить багато позитивного в радянському періоді Росії. Вимушена імміграція росіян після революції розглядається як розповсюдження «русского мира». Думаю, що і сама ідея російської мови як фундаменту ідеологічної розбудови нового російського проекту теж запозичена з радянського минулого. В Радянському Союзі саме російська мова була мовою загальнонаціонального спілкування і мала об’єднувати народи СРСР.
Не менш цікавою є духовна складова нового російського проекту «русский мир». Розробкою її опікується особисто новий патріарх РПЦ Кирило. В своїх багато чисельних проповідях він прагне розкрити сутність ідеї «руського мира». Росія (Русь), в баченні патріарха, це система цінностей, цивілізаційне поняття. Руська ідея вбачається російськими духовниками як моральна відповідальність перед богом за покладену на руський народ, як святість і любов до бога. Основу «русской идеи» має скласти набуття нової форми духовності через відродження церкви, зльоту культури, філософії та мистецтва.
З першого погляду нічого такого, що нічого, що б насторожувало інші народи немає. Ідея як ідея. Але слід продовжити аналіз сутності ідеї «русского мира» і ми можемо отримати цікаві висновки.
По-перше, цікавою є географія «русского мира». Як ідеологи, так і релігійні розробники проекту однозначні у своєму висновку. Росіяни, українці, білоруси і молдовани (за деякими джерелами) є єдиним «миром», єдиним народом. А раз так, то і жити вони повинні разом, в одній державі.
По-друге, усі розробники проекту російську мову вважають основним фундаментом, на якому буде будуватись проект і його цементом. А як же з іншими мовами? Тут усе просто. Вони є частинами загальноросійського, великого і могучого. Ну, можуть «окраинцы» мати свій діалект. Трішки, для себе.
По-третє, усі автори не заперечують проти того, що духовною основою «русского мира» є православна церква. Це виглядає досить дивним з погляду на етнічну і релігійну складову самої РФ, але з іншого боку пояснює прагнення щодо православних України, Білорусі і Молдови.
Наше розуміння проекту «русский мир» було б не повним, якби ми не розглянули його політичну компоненту. Основною метою реалізації проекту «русский мир» в політичній сфері є повернення України, Білорусії до складу Росії. Основними напрямами досягнення цієї мети на рівні з економічною експансією, газовими війнами затягуваннями у військовий союз є захист російської мови. Особливо це актуально для України. Російській меншині і українцям, що розмовляють російською мовою нав’язується думка, що вони можуть не вивчати українську мову, досить і російської. Їм навіть придумали певну назву – російськомовні. Така собі спільнота. Прямо як «советский народ». Сподіваюсь, що їх постигне таж сама доля що і останнього.
Реалізація проекту в Україні активно розпочалась з 2004 року саме під час президентських виборів. Головним політтехнологом, який просував цей проект був Г. Павловський (!). Ми повинні пам’ятати карту з розділом України і інші гидоти цих провідників «русского мира». Тоді позитивного результату не було досягнуто. Не впевнений Кремль в позитивному результаті і зараз, навіть після перемоги Януковича. Саме тому для швидкого досягнення результату був розроблений і почав впроваджуватися ще один проект.
Цей проект умовно назвемо «Велика Вітчизняна війна». Офіційно його метою є захист від спроб перегляду роль СРСР у Великій Вітчизняній війні. Зовні виглядає привабливо. Насправді це є фактом агресії Росії в гуманітарній сфері проти зокрема України. На доказ цього твердження наведу наступні факти.
Перше. Бойові дії СРСР і Німеччини 1941-45 рік вириваються з усього контексту Другої світової війни. Поза аналізом остається розділ Польщі 1939 року, приєднання СРСР Бессарабії, Прибалтики, фінська війна. Ці події або замовчуються, або кваліфікуються як позитивні для безпеки країни. Зовсім випадає війна на Далекому сході в 1945 році. Напевно, з огляду на проблемні питання по Курилам і Сахаліну.
Друге. Сучасні московські ідеологи реанімують тезу про неготовність СРСР до війни і раптовий початок війни. Початок війни з боку Німеччини однозначно трактується як акт агресії. Спроби певних істориків трактувати як упереджувальний удар Гітлера рішуче засуджується, а тих, хто про це пише чи говорить, у стилі радянської пропаганди відносять до «наймитів фашизму».
Трете. Різкий поділ населення на «наших» і «не наших». Якщо ти наш, то приймаєш усе так як стверджує Москва, якщо ні – то ти фашист, бандерівець. Усі наші мають позначати себе георгіївською стрічкою під час травневих свят. Не носиш стрічку в травні – ти не наш. Вояки УПА вперто трактуються як «бандерівці», «пособники фашистов». Керівники ОУН і УПА в творах московських авторів виступають навіть гіршими за нацистів.
Четверте. При висвітленні подій війни 1941-1945 р. в кіно, літературі в наші дні все більше робиться акцент на провідній ролі саме російського народу. Представники інших народів, в більшості це українці, часто бувають зрадниками.
Після перемоги проросійських сил на президентських виборах в Україні кремлівські політики спробують закріпити свою версію Другої світової війни в начальних підручниках для українських шкіл. Теза про створення узгодженого спільного підручника існує не один рік.
Отже, ми з вами стаємо свідками створення Москвою нових ідеологічних проектів, які ніяк не на користь Україні. І з цим щось треба робити.
В. Степанець
